Психолог Ірина Галковська розповідає про своє особисте враження та про те, як вона допомагає жінкам, які пережили страшні події в окупації

Психологи Assisto разом з лікарями КНП “Київський міський пологовий будинок 2” у межах проєкту Crisis Response Fund for Ukraine за підтримки партнерів Women for Women International та Zene za Zene International провели виїзний безкоштовний прийом жінок в амбулаторії селища Здвижівка.

Наша психолог Ірина Галковська розповідає про своє особисте враження та про те, як вона психологічно допомагає жінкам, які пережили страшні події в окупації:

“Здавалося б, щотижня низка нових сіл, які були окуповані. Щотижня схожі дороги, схожі пейзажі, навіть хати схожі. АЛЕ!!! Історії всюди різні, людські долі і переживання в кожному селищі особливі!

З кожної поїздки привозиш кіпу протоколів, за якими стоїть біль, страх, надзвичайно сильні духом Люди, які і досі допроживають і доусвідомлюють події перших місяців війни.

Та, все ж таки, є такі історії, які залишають сліди на серці (так-так, психологи – теж люди), які заставляють ридати на власній терапії про несправедливість і безсилля.

Сьогодні таких історій було декілька. Та поділюсь однією.

Ми приїхали трохи зарано в амбулаторію, де разом із лікарями УЗД та акушер-гінекологами від 2 Пологового будинку повинні були за півгодини, щоб розпочати прийом. В будівлі було тепло і трохи пахло ліками. Привітались з місцевим персоналом, обговорювали з жартами нашу сміливість приїхати після такого масштабного обстрілу, і не помітили, як в приміщення увійшла жінка похилого віку. Вона тихенько чекала на лікаря, та було в її погляді щось особливе, батьківське.

Я підсіла до неї і завела просту розмову про погоду, про настрій, а вона почала плакати. Виявилось, що ця жінка в окупацію втратила чоловіка. А орки не дозволяли його ховати «по-людськи», пропонували закопати в городі. Старенька пішла до «їхнього командира» і під прицілом автомата просила дозволу поховати чоловіка, з яким прожила все своє життя. «Тоді не було страшно, – каже вона, – було гидко і боляче, що діти не зможуть попрощатись з татом. Сказати останнє прощай». Окупанти таки дозволили поховати чоловіка на цвинтарі, тільки поховання відбувалось у присутності озброєних військових.

Моя героїня переживала горе втрати на самоті, не відчуваючи нічого, крім огиди до окупантів. З дітьми звʼязку не було. Вона залишилась ОДНА.

Вдруге потрапити на могилу свого чоловіка жінка змогла тільки через 2 місяці.

І тільки зараз тіло почало відтаювати від болю та страху. Прийшло усвідомлення горя. А разом з ним тривожність та безсоння. Тягар втрати віддає болями у попереку, очі стали гірше бачити, зʼявилась апатія.

Під час бесіди сльози потроху висихали, ми пошукали разом те світле, заради чого треба продовжувати жити, і знайшли. Це діти і онуки! Це памʼять про чоловіка! Це можливість зустріти Перемогу!

Героїня моєї історії пішла з посмішкою, а я залишилась зі сльозами на очах.

Істрії – різні, але ЛЮДИ всюди ОСОБЛИВІ!!!

Не тримайте свій біль у собі, звільняйтесь від нього!”